Ти не знаєш початку й кінця,
Звідки йшло, звідки плинуло світло.
Не сховаєш свойого лиця,
Хай би й як не ховався десь підло.
Монологи колись всі пройдуть,
Та зачиняться зламані двері.
Є й такі, що чуже не беруть,
І такі, що не бʼють на постелі.
Боже мій, де взялося це зло,
Що побитого ще й добиває?
Воно десь до Адама жило,
Воно там було вигнане з раю.
Десь повзло, десь стрибало кудись,
А тепер полетіло аж небом.
І палають будинки… і скрізь
Відображення мороку й пекла.
Якби мати твоя ще жила,
То сховалася б, соромом вкрита.
Якби праведна помста прийшла,
То сивіли б від жаху і діти.
Але поки, як стогне земля,
Хай записує все Вічне небо.
З України війни немовля
Молить Бога безмовно за себе.
Тож не вічно страждати землі
І не вічно боятися грому.
Хай не мруть і не гинуть в імлі,
Хай герої вернуться додому.
Все осяє священний кінець
І залічить не гоєні рани.
Бог розсудить, для кого вінець,
А кого закувати в кайдани.
Тож ще поки так плаче душа,
Я заплачу із нею на пару.
На мій нарід хто слали ножа,
Вже отримали самі цю кару.
Хто береться за меч, той помре
Від меча, – так написано в Слові.
А хто любить, той вічно живе,
В незгасаючій в серці любові.