Я щось подібне писала раніше.
Я думала і не розгледіла, де помилялась.
Ти довго чекав, Ти приходив до мене в тиші.
Та я вагалась.
Ти шепотів, я не чула — Его
Закрило все, воно ніби тільки зростало.
І я складала свій замок з Лего,
Аж навіть хмари я ним дістала.
Мені так соромно за себе, Боже!
В цім світі справді цінуєм прозу.
А Ти рядки диктував не схожі,
І в них бриніли сердечні сльози.
За що? Не треба, прошу, не треба,
Спаси, пробач — я волаю хрипло.
Не загуби, доведи до неба!
І знову дощ на троянди сипле.
Все вірно, добрий і милосердний,
Ти молодець, я пишаюсь Батьком.
Спиняєш, вчиш, корегуєш вперто,
Я впокоряюсь, бо Ти — мій Татко!