Проростав бамбук крізь тіло,
Прорізалася плоть, оросилася кров’ю земля.
Він, напевно, ріс впевнено й сміло,
Його сила вела і до сонця тягла.
А тонесенькі рани боліли до смерті,
І життя там згасало, втрачалось життя.
Муки страшні були і нестерпні,
Чиясь доля ішла в небуття.
Перешкоди такої не знавши,
Бо природа його не в красі.
Тверда сила, життя те забравши,
Не повірила й гіркій сльозі.
Не винити ж його за ту жертву,
Що палач прикував до землі…
Закривали її, гордо мертву,
Ніжні листя його вічно вперто малі.