Я відпустила болі запекливі
І потім вибачила себе від всіх.
Мої зіниці навік приречені
Збирати посмішки й тихий сміх.
Сховати ввічливо живий рядок
В до болю трепетне відчуття.
І обирати один гудок,
І обпікатись до півжиття.
Що я зробила, що знову пліснява
Покрила хліба мого жагу.
Я не хотіла до крові місева,
І щоб ходити в отім страху.
Так стигло дивиться на мене здалека,
Не поцікавитись, не обійнять,
Колишній домішок, знайомий змалечку,
Дає до смаку те, що може дать.
Хай некрасиво розкрились значення,
Я зрозуміла — чому і як.
Та певні речення дарують бачення,
Що моя сила — в моїх піснях.