Я більше не хочу пекучого болю,
В тих місцях, де боліло — хай квітне весна.
Не тримати і дати нарешті волю
Тим бажанням, що випливли з самого дна.
Та дитина, що тихо й здалеку чекала
Розуміння й поваги, цікавості й втіх,
Непомітно у лісі чуттів заблукала
І прийшла у домівки, де капає з стріх.
Де такі проживають, що точно не вкриють,
Що тихенько ночами десь сітку снують.
А мої тихі сльози колись зливами змиють,
І накриє нещадно мене дежавю́.
Все бувало й раніше, і серце в тривозі,
Та я справлюсь з Тобою, мій рідний Ісус!
З дитинчати шукала я прихисток в Бозі,
І тепер віднайшла — і лишила весь груз.
Із питань, невдоволень і підступів злого,
І ошукана вкотре людським почуттям,
Я знаходжу між скель свою вірну дорогу,
Маю доказ, в що вірю, особистим життям.
А де знову спіткнуся, Ти мене полікуєш,
Ти жалієш мене, як той батько дитя.
Мій Спаситель, спасибі, що завжди мене чуєш,
І відверто взаємні Твої почуття!