В кожної душі своя історія.
В кожного потреба в прийнятті.
І буває лишня алегорія,
Якщо не кохаєш у житті.
Що за краще — бити чи підносити?
Де важіль і де орієнтир?
Як же нам наїстися, щоб досита,
Як не випасає поводир.
Як же нам зайти та йти довірливо
На пасовиська свого Отця.
Якщо тих страчають, що покірливо
Довіряють навіть до кінця.
Ми руйнуєм, як і намагалися
Збудувати нові табори.
Сильними ставали й ледь трималися
За слова, що не ішли з гори.
Я дивлюсь, що справді ми приречені
На даремні битві поміж скель.
Адже із дитинства йшли на плечі ми
І вдарялись на кордоні стель.
І чекали того, що не трапилось,
І ковзали поміж бурʼянів.
Маревом вкрашати завжди квапимось…
А не чути болю хтось зумів?
Мій великий сум — про все, що знаю я,
І про те, що ніби впізнаю.
Ти пробач мені, що не гукаю я,
Що зцілитись зможу лиш в Раю.