Проклятий світ і наші тіла.
Слідом ітимуть лише діла.
Вперше й востаннє даруєш любов,
І так захочеться вірити знов.
Тобі потрібні мої вірші?
Світ цей геть збочився, як не пиши.
Кожен про себе лиш дбає отут,
І замість ліків пакує отрут.
Виллю думки, заримую слова.
Я ще жива, так, я ще жива!
Мертві не чують, як скиглять дощі,
Я ж тихо молюся вдень і вночі.
«Сонечко знає про все це лишень», —
Я там казала в відлунні пісень.
Ночі мої хай зігріє «Луна» —
Тиха, самотня, холодна й сумна.
Руки заломлені в розпачу мить
Так і затерпли, так і болить.
Ці безкінечні пекельні думки,
Що безнадійно і не навпаки.
Важка отрута вливалася в кров,
Я ж так надіялась, вірила знов.
А у самотніх очах є печаль,
В тих міражах є лише тихий жаль.
Визволи, Боже, востаннє молю,
Не полишай, бо прощаю й люблю.
Тих, хто надії безбожно розбив,
Ти, як попросять, скажи, що простив.