Я маю якось відпочити,
Я маю слухати й баталії.
І серця атом відродити,
І зневажати всі регалії.
Я маю якось все забути,
Що не забрало все ще подих.
Я маю волю знов відчути.
Не згадувати болю води.
Мій мозок дивом виживає.
Він якось вибудував ряд
Із тих краплин, що надихає,
І не здає й кроку назад.
Напевно бачивши, як треба,
Є щось ганебне й у сльозах.
Є щось підступне, де потреба,
Є певний ризик на словах.
Тоді, як всесвіт закрутився,
То кожна вісь була, як стовп.
Мій бідний мозок зажурився
І, як листок старий, пожовк.
Навіщо йшла я на виставу,
Де лиш зайду у гардероб?
Яку шукала я підставу,
Щоби не бачити хвороб?
Моя елегія печальна,
Бо від маляти дотепер
Я не бувала пунктуальна,
Не дослухалась до манер.
І все невчасно, неначасі,
Коли відчула, що своя:
Автобус їхав вже на трасі,
У вірнім русі, де сім’я.