Я збираю по крапельці щастя з краси, як з роси.
Я насичую змістом пустелю й розгніване море.
Я крокую шляхетно над прірвою з болем і горем,
Бо у мене є Ти – запорука і ціль, моя мрія і штиль.
Все, що треба мені, Ти давав, Ти даєш, Ти даси.
Непідвладна душа, завжди вільна і сильна в Господній надії.
В кожнім дні я знайду, обіпрусь, замилуюсь тобою?
Ти пройшла так багато, страждала, стікаючи кров’ю…
Дозволяла Йому лиш торкнутись твоєї межі поміж духом й душі.
Розумів… омивав, лікував, і ти знову летіла до бою.
Поміж пеклом і раєм, в двобої Він дав перемогу.
Не могла б ти здолати спокуси й зміїного жала.
І хай навіть втікала, тебе покривала й тримала
Та Рука, що й вела ще в дитинстві, як рідна матуся,
Та Рука, що й тепер направляє в далеку дорогу.
Кому Славу я дам? Він – Творець, і все віддано Йому:
Паралельні світи і безодня Його й Аваддон,
І зірок в Царстві Неба й світил не один мільйон…
І маленька душа, Богом створене диво життя,
Поклоняється лише Йому, лише Батьку як Богу Живому.
За все те, що вже є, і за те, що ще буде в дорозі до неба.
Принесу лиш хвалу з чистих вуст, що очистив Він Сам.
Що Йому в своїй бідності й немочі дам?
Чим здивую Його… хіба є, що б не знав Він, чого б Сам не дав?
Хіба є те, чого б бракувало Творцю і було б дуже треба?
Я себе віддала і не хочу собі повертати.
Мені добре і тепло з Тобою, надійно завжди.
Неможливо зрівняти ні з чим і нічим описати
Відчуття, що в довірі з могутнім Творцем,
Хто проводить крізь пастки лихої біди
І дає сил дорогу в пустелі долати.
Тож спасибі, Отець мій, що спас і омита я Кров’ю,
Що Тобі я донька, що Ти є на моїй стороні,
Що мені не даєш, більш ніж можу знести в чужині,
І що щастя моє найцінніше Тобі… як Собі,
Не лишаєш мене в боротьбі поміж злом і любов’ю.