Так пізно не пишуться цитати,
І не приходить на розум згадка.
Проходить час, щоб запитати,
І все стає, як чорна цятка.
І вкритий знову захолоне,
І гра не веселить маєток.
Невчасно — ніби як солоне,
Під спрагу стане неприємно.
Все зайве вимиється з днища,
Струмочок віри не згасає.
А серце дихає і свище,
Там більше закутків немає.
Для тих, хто брав і не вагався,
Ні на хвилину не затримав.
Хто закривав і сподівався,
Що тихо там дверима гримав.
Де вже відкинуте й побите,
Воно іще чекало знову.
Ходило світом геть відкрите
І не підозрювало змову.
«Від тих, хто хліб твій їв руками,
Ти не чекало зовсім згуби?»
Ти все заквітчило квітками,
На цей раз тими, що не любиш…