Ламаючи крила, не можна кохати,
І птах не забуде небесну блакить.
Приречено, вперто, зухвало вбивати…
Тенета не ставиш, як серце тремтить.
Мій Боже, навіщо я це проживаю?
Я бачу людину — та в ній безліч вад.
А потім сама знов від того страждаю,
Що вірила в диво, та вимер той сад.
І там більш не буде того листопаду,
Весна не накриє пелюстками світ.
Нескладно було відродитися саду,
Складніш не лічити загублених літ.