Дивилася на вроду його тихо,
Він, як завжди, — замріяний в думках.
І кожен раз розвіювалось лихо,
Як місяць сходив і летів мов птах.
І його совість зовсім не встидала
Зʼявлятися так пізно уночі.
Він повертався, коли часу мало,
І знов зникав, згораючи в печі.
Своїх думок, своїх бажань і прагнень,
А, може, й зовсім вони були не свої.
Його Земля штовхала до досягнень
І спонукала, щоб освітлював гаї…
І він світив, як міг, тримався ззовні,
Так часто темрява вбирала у костюм.
Ми знаємо, що він буває вповні,
І що ховається десь майже весь у трюм.
Нам посміхалися пусті його зіниці,
І зовсім не давалося тепла.
Його земля вертіла, як на спиці,
І так тримала, як лише могла.
Чому не втік ? Чому щоразу знову
Я бачу твій закритий океан,
Що без води мене поїв по зову,
І десь дівався морок і туман.