Твій запалений мозок і сотні людей навколо,
Всі щось думають, чимось торкаються.
Пробуєш відірватись і розірвати замкне коло,
Але знову і знову воно замикається.
І ти сходиш в початок, де ще мамині руки,
В саме серце, до ніжності, до забуття.
Але тінню крадеться загроза отої розлуки,
Що лякає найбільше, мов знищить саме життя.
І вщухає із небом битися вітер,
І не кориться йому, та не іде.
Просто в полі колишуться зрошені квіти.
Просто тиша до нього вже більш не прийде.
Патрулюють каверзні питання по тілу,
І відшукує серце для себе шляхи.
Долі цикли забрали і знов дали силу,
Подолавши безвихідь з одної ноги.
Запиши, може знову піде не по плану,
Є дорога до сонця крізь безлічі миль.
Ти ніколи не зможеш завести в оману
Свою душу, вона лише знає, де її штиль.