Неперебільшено знов відчувала —
Справжня весна, вже й листочки зелені.
Щиро, як завжди, дощем поливала,
І прикривала птахів від мішені.
Як можна сліпо довіритись серцю?
Лише б було і бриніло, мов струни?
Задля смаку не жалілося перцю,
Задля спокою знецінились руни.
Мій океан, чом так змілився знову?
Що це? Навіщо, чому, задля чого?
Я забуваю свою колискову,
Нові пісні для Спасителя мого.
Нові слова, ще зігріють обійстя,
Ще я промовлю, розквітну, заграю!
Тиха печаль не віддасть свого місця,
Ми — як партнери в дорозі до Раю.
Я обіймала — весь світ задивився,
Вкрила цвітінням холодні планети.
Мій поєдинок й зими закінчився,
Той, за який не вручають монети.