Можливо, лиш тому, що не розповідала
Своїх думок Тобі вже так давно,
Я за Твоїм лицем до щему сумувала,
Та не забула Тебе всеодно.
І посмішка всезнайки, бо й справді Ти Учитель,
І руки, що неспішно розвішують зірки.
Я добре пам’ятаю, хто справжній мій мучитель,
І добре знаю вихід із безладу в казки.
Той дух, що закриває собою синє небо,
Що звʼязує і душить, що дихать не дає.
Його Ти проганяєш, і робиш це як треба,
З тобою самий гірший у щасті виграє.
Не зможу переплутать Твою безмежну силу
І всю її принаду, мов сонця промінці!
Ти слухаєш уважно, дав замість ґратів крила,
Я бачу Твоє світло в тунельному кінці!