Апогей історії на відстані,
Впалі очі й деяка розруха.
На землі немає більше пристані —
Тут немає спокою для вуха.
Щось трапляється, неначе ненавмисно,
І немовби план і був провальним.
Та весна, що одягла намисто,
Плаче знову в залі десь вокзальнім.
Ну чому в історії про віру
Не писали про важкі дилеми?
Про «любов», що знищує довіру,
Про життя безсмертного проблеми.
Про війну, тягар, та про найважче,
Зупинитись без підстави злої.
Відпустити тизер, бо найкраще
Без продовжень рани тихо гоїть.
Розливаються річки від переповнень,
І ревуть потужні водоспади.
Настає нежданно злива й повінь,
Де сховатись — знову дай пораду.
Я хотіла тільки захистити
Тих, хто вірить, любить і сміється.
Дай мені мій спокій відродити
Й зацвісти, як ця весна вернеться.