Вона вдивлялась у щільний туман,
Мов би хотіла його розітнути,
Між ребер різав не її обман,
Так ніби хтось хотів кинджал ввіткнути.
Її не огортало більш тепло,
І не бадьорили уже морози.
Ще трохи в скронях відчаєм пекло,
І рідкі наверталися враз сльози.
Насправді все переболіло й зажило.
І черствий хліб вже смакував доволі.
Вона не памʼятала, чи було,
А чи наснилося у снах десь мимоволі.
І все придумала сама у своїх снах,
І там все відцвіло і вирувало.
І там літав один-єдиний птах,
І серце в грудях від краси співало.
Лиш тільки крихти хліба під вікном
Нагадували, що то все насправді.
Що ним ділилася тут, за оцим столом.
Що відривала від грудей щось справжнє.