Наче пташечка на похилений вітці,
Легка, тиха і зовсім беззахисна…
Час розсудить, хто — вільний, хто — в клітці.
Хто не спить і страждає геть допізна.
Всі такі переважно розсудливі,
І не часто буває щось знов своє.
Ті доцільні прийоми й облудливі
Бʼють і ріжуть серденько сумне моє.
Я відчула самотність свою, мов той океан,
Знову біль пронизав — я така для землі чужа.
І все знову не так, мов важкий без кінця дурман,
Мов із рани старої дістали без слів ножа.
Я спочатку себе знов перевʼяжу,
Тут немає куди геть подітися.
Все доволі безглуздо, на землі лежу,
Як мені хочеться тут журитися.
«Ні» ще раз, і ще раз знову «ні» скажу
Для картелю, що плодить лукаве зло.
Час — єдине, що є, цим лиш дорожу,
Заживати швиденько від рани, що принесло.
І полює на здобич жахливий сон.
Міліарди джерел досягнуть небес,
Лише треба, щоб камінь з душі пішов,
Щоб прискорити цей неземний процес.