Так кропітливо поставила свій простий намет,
Вперто бажала, щоби вщухали вітри погроз.
Молекулярні слова вразили дикий кулемет,
І помилився знову дитячих голів прогноз.
Лагідна птаха, вітрами не скорена,
Вкрилася в прірві наосліп, що на дощах.
Я не здригаюся — вже, певно, зморена,
Тільки хвилює мене тихий птах.
Хай би летів далеко, поза світів,
Хай би на волі співала його душа.
Та, незалежно від волі, мене зігрів,
І відчували хвилини мої, що спішать.
Прикро, що мерзла знайде нас хурделиця,
Знову розбудять вітри посеред, вночі.
Тінь, як і світло, рівно в повітрі оселиця,
Не розпізнавши по видимості причин.
Тож хай збігає по скроні своя сльоза,
Хай обіймає мене щемке й ніжне марево.
Я ще жива та щаслива, мине й гроза,
І ще осяє мою пітьму світле зарево!