Я люблю тебе, мій до безтями,
До пробачення себе, до самозахисту та сльози,
І за рамками світла моєї віконної рами
Проникаєш крізь серце ти в промені тої краси.
Не холодний, не теплий, і до поцілунків мелодій
Безпідставно, до щему вросли крізь мене почуття.
Обіцяла навіки летіти у тихій свободі,
Та, полону повіривши, знову ішла в забуття.
Неможливо ковтати нектар й відчувати плацебо…
Лікувати себе, відриваючи частку душі.
Завдяки лиш тобі я із прірви летіла у небо,
Дарувала вогонь і сама спопелялась в тиші.
Що зросло — не зітліє, хай навіть дощі поливають.
Певно, й Всесвіт не мріяв про дике те серцебиття.
Певно, в тих корінцях моє серце живе й розквітає,
І не хоче прожити без тебе єдине життя.