Коли спопеляють віки забудоване,
Коли поглинає вода і несе,
Лишається тільки оте, що вмуроване,
Стовпами стоїть, як те бувше шосе.
Коли пережити і хаос й гармонії,
Коли споглядаєш світанок і ніч.
Залишиться те що не зникне в іронії,
І те, що не спалить і доменна піч.
Назавжди стоятиме справжня і впевнена,
Не вбита, не втоптана ніжна Краса.
Лицем до небес попри все тихо звернена,
Що знову наповнять життя чудеса.
Хіба її змінять нащадки «убогого»?
Душею вона є володар світів!
Потомство найбільшого й надто впливового:
Мільйони дітей у Царя всіх Царів!
Обіцяне небо — і вже воно створене,
Любові оселі у серці давно.
Схиляла обличчя своє трохи зморене,
Живив її душу й доповнив майно.
Так бути донькою Небесного Вчителя.
Він повнить нутро, що й віки не зітруть.
Черпати знання Мудреця і Мислителя
Від Того, де ріки живі лиш течуть.
Тож певно, що ворог скрегоче і рикає.
Не гоже, щоб хтось так упевнено жив.
Вона ж в повні груди довірливо дихає,
І серцем до серця — з Царем всіх царів!