Вона дивилася стурбовано і тихо.
Із неба крапля — в серці океан.
Поза морями в світі бродить лихо,
Коли тікає звір і йде в капкан.
Вона сміятись з лиха не навчилась,
Хай і криваві сльози по землі.
Вона одна лише тоді журилась,
Як світ ішов втопитися у злі.
Їй не боліло і не дошкуляло —
Вона надію в серці зберегла.
Красивими словами прикрашала,
Щоб обіймати світ в свої слова.
І не здригалась і не червоніла,
До того звикла, що ошукана й чужа.
Коли від лиха оцей світ звільнила,
То зрозуміла, що поставлена межа.
Межа між світлом та красивим словом,
Поміж темряви і колючих слів.
Любов кордони вивела чудово,
Святий орієнтир в дорозі вів.
Вона вдихала кисень в серце чисте
І пробігала сміхом поміж вен.
Вона збирала мрії, як намисто,
Не боячись кривавих дій і сцен.
Чарівні очі й погляд у любові,
Описана поетами й в піснях.
Її зернятка смачні і здорові,
Вона снопи тримає у руках.